Попередні матеріали TeoKosmos — від найновіших до найстаріших.
NASA / James Webb Space Telescope
Телескоп Webb показав хаос у зоряній колисці NGC 7129
6 жовтня 2026 року NASA опублікувала нове зображення туманності NGC 7129, активної області зореутворення приблизно за 3 300 світлових років від Землі. James Webb показав приховану активність молодих зір, які народжуються серед пилу й газу.
На зображенні видно потужні зоряні джети, ударні структури та порожнини, сформовані випромінюванням і зоряними вітрами молодих зір. Нові спостереження допомагають краще зрозуміти, як формуються зорі та як вони змінюють середовище навколо себе.
James Webb Space Telescope знову показав, наскільки бурхливим може бути народження зір. NGC 7129 є своєрідною зоряною колискою, де пил і газ одночасно приховують молоді об’єкти та зберігають сліди їхнього розвитку. Завдяки чутливості Webb в інфрачервоному діапазоні астрономи змогли побачити структури, які раніше були частково або повністю закриті густими пиловими хмарами.
На зображенні видно численні молоді зорі й протозорі, які ще формуються. Деякі з них викидають вузькі потоки речовини — так звані зоряні джети. Коли ці швидкі потоки врізаються в навколишній газ і пил, виникають яскраві ударні структури, що підкреслюють активність молодих систем.
Webb також показав великі порожнини в туманності. Їх формують випромінювання та зоряні вітри молодих гарячих зір, які буквально «розчищають» простір навколо себе. Саме тому область виглядає дуже динамічною: тут одночасно триває народження нових зір і перебудова середовища, з якого вони виникають.
NASA зазначає, що нові спостереження Webb можна порівняти з ранішими даними космічного телескопа Spitzer, але Webb дає значно детальнішу картину. Це дозволяє краще зрозуміти, як зоряні джети, випромінювання та хмари пилу взаємодіють між собою в молодих областях зореутворення.
Такі спостереження важливі не лише для вивчення конкретної туманності. Вони допомагають астрономам глибше зрозуміти загальні процеси, через які проходять молоді зорі, а також те, як із подібних хмар речовини в майбутньому можуть виникати нові планетні системи.
Джерело: NASA / James Webb Space Telescope. Оригінальна публікація: NASA’s Webb Captures Commotion From Nebula’s Stellar Jets. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/missions/webb/nasas-webb-captures-commotion-from-nebulas-stellar-jets/
Image Credit: Image: NASA, ESA, CSA, STScI; Image Processing: Alyssa Pagan (STScI)
3 жовтня 2026 року NASA Astronomy Picture of the Day показала Curiosity на південному краю хребта Вера Рубін. Панорама поєднує 61 окрему експозицію, зроблену камерою MAHLI на марсоході.
Це селфі не просто показує сам ровер: воно підсумовує його підйом схилом гори Шарп і допомагає побачити Марс очима апарата, який роками досліджує поверхню планети.
Знімок створили на 1943-й марсіанський сол — приблизно за 40 хвилин довший за земну добу. Кадри з рукою камери прибрали під час складання мозаїки, а розширений фон додали знімками Mastcam, зробленими раніше. Так виникла панорама, у якій Curiosity позує на тлі марсіанського ландшафту.
На горизонті видно гору Шарп, хоча її далекий п’ятикілометровий пік частково закриває корпус ChemCam на щоглі ровера. NASA зазначає, що 26 серпня 2026 року Curiosity досяг сумарного підйому в один кілометр від дна кратера Ґейл угору схилом гори.
Це зображення стало яскравим візуальним підсумком роботи місії: один ровер, багато окремих кадрів і ціла історія руху крізь марсіанський рельєф.
Джерело: NASA Astronomy Picture of the Day, 3 жовтня 2026 року. Оригінальна публікація: Selfie at Vera Rubin Ridge. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-october-3-selfie-at-vera-rubin-ridge/
Image Credit: NASA, JPL-Caltech, MSSS - Panorama: Andrew Bodrov
Телескоп Webb показав сліди зіткнень, що руйнують молоді світи
Космічний телескоп James Webb дослідив молоді зоряні системи, наповнені незвичайно великою кількістю теплого пилу. Нові дані свідчать, що частина цього пилу могла виникнути під час надзвичайно потужних зіткнень великих планетних зародків.
Такі катастрофічні події допомагають астрономам зрозуміти, як формувалися кам’янисті планети — і що могло відбуватися у нашій Сонячній системі мільярди років тому.
Молоді планетні системи можуть бути набагато хаотичнішими, ніж здається. Космічний телескоп James Webb допоміг астрономам дослідити особливий клас молодих систем, відомих як екстремальні уламкові диски. Вони містять надзвичайно багато теплого пилу поблизу зорі — приблизно в тих областях, де навколо Сонця розташовані кам’янисті планети.
Команда дослідників зібрала вибірку з 21 такої системи. Частину з них раніше спостерігав космічний телескоп Spitzer, а нові вимірювання Webb дали змогу значно детальніше визначити склад пилу. Webb і Spitzer використовували середньоінфрачервоні спектри, щоб розрізнити хімічні ознаки матеріалу. Астрономи встановили, що ці диски можна поділити на дві основні групи — багаті та бідні на кремнезем.
Приблизно третина досліджених екстремальних дисків виявилася багатою на кремнезем. За висновками дослідників, такий матеріал може утворюватися під час дуже енергійних зіткнень великих планетних зародків — об’єктів приблизно марсіанського масштабу. Під час таких ударів значна кількість породи може нагріватися настільки сильно, що частково випаровується, а потім утворює величезні хмари дрібних уламків і пилу.
Інші системи, бідніші на кремнезем, ймовірно, переживають менш руйнівні зіткнення. Вони можуть нагадувати ковзні удари між тілами приблизно місячного масштабу. Webb не може безпосередньо побачити самі маленькі планетні зародки, але їхні зіткнення залишають своєрідний хімічний слід у пилових дисках.
Такі спостереження особливо цікаві для розуміння історії нашої власної Сонячної системи. Одна з провідних моделей походження Місяця припускає, що в молоду Землю врізалося тіло приблизно розміром із Марс, яке називають Тейєю. Матеріал, викинутий після цього гігантського удару, згодом міг сформувати Місяць.
NASA зазначає, що екстремальні уламкові диски спостерігаються рідко — за наявними даними, їхні ознаки видно приблизно лише в одному відсотку молодих зір. У цьому дослідженні багаті на кремнезем диски виявляли біля зір віком менш як приблизно 300 мільйонів років. Саме тому вибірка з 21 системи стала важливим кроком: Webb дозволяє вивчати не окремий виняток, а цілий клас планетних систем у період їхнього бурхливого розвитку.
Спостереження показують, що формування планет — це не завжди спокійний процес поступового накопичення речовини. Молоді світи можуть зіштовхуватися, руйнуватися й перебудовуватися, а з уламків таких катастроф згодом можуть виникати нові планети та супутники.
Джерело: NASA / James Webb Space Telescope. Оригінальна публікація: NASA’s Webb Provides Crash Course on Planet-Shattering Collisions. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/missions/webb/nasas-webb-provides-crash-course-on-planet-shattering-collisions/
Artwork: NASA, ESA, CSA, Joseph Olmsted (STScI)
29 вересня 2026 року NASA Astronomy Picture of the Day показала Sh2-188 — планетарну туманність, відому як туманність «Креветка». Вона має виразну закручену форму й займає на небі ділянку приблизно завширшки з половину видимого діаметра Місяця.
У центрі туманності залишився білий карлик — рештка зорі, схожої на Сонце. Він рухається крізь міжзоряний простір незвично швидко, тому перед ним виникає ударна хвиля, схожа на хвилю перед човном у воді.
На зображенні видно світло водню, сірки та кисню. Такі кольори допомагають розрізнити газові структури, а обробка підсилює деталі, не змінюючи самого об’єкта.
Sh2-188 цікава тим, що її форма пов’язана не лише з тим, як зоря скинула зовнішні шари. Під час руху білого карлика газ на передньому краї стискається й стає яскравішим, тому одна частина туманності помітніша за іншу. Саме це створює враження космічної «креветки», що пливе крізь зоряне середовище.
Планетарна туманність — це не планета, а оболонка газу, яку наприкінці життя зоря середньої маси викидає в простір. У центрі залишається гаряче щільне ядро, а навколишній газ поступово розсіюється. У випадку Sh2-188 швидкий рух ядра додає цій оболонці асиметричної, майже спіральної структури.
Фотографію зробили аматорським телескопом у Кракові, Польща, у світлі водню, сірки та кисню. Потім її цифрово обробили, щоб наблизити кольори до справжнього вигляду туманності.
Джерело: NASA Astronomy Picture of the Day, 29 вересня 2026 року. Оригінальна публікація: Sh2-188: The Shrimp Nebula. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-september-29-sh2-188-the-shrimp-nebula/
Image Credit & Copyright: Pawel Piechnik
Андромеда до і після обробки: що насправді бачить камера
27 вересня 2026 року NASA Astronomy Picture of the Day показала Андромеду — галактику M31 — до та після обробки серії астрономічних знімків. Це найближча до Чумацького Шляху велика галактика, але навіть її довга експозиція спочатку виглядає зовсім неідеально.
У сирому наборі було 223 зображення, кожне з витримкою 300 секунд. Їх зробили у 2019 році з аматорської обсерваторії в саду в Португалії, тому в кадрах видно сліди літаків, супутників, космічних променів і несправних пікселів.
Фінальний результат не створює вигадану галактику. Обробка прибирає земні та детекторні артефакти, щоб справжня структура M31 стала помітнішою.
Сирі астрофотографії часто здаються «брудними», бо камера збирає не лише світло далекого об’єкта. Під час довгої витримки через поле зору можуть пролетіти літак або супутник, а високоенергетична частинка може залишити коротку яскраву смугу. Окремі пікселі також можуть працювати неправильно й давати стійкі точки або плями.
Саме тому астрономи знімають багато кадрів і поєднують їх у стек. Сигнал від M31 повторюється в одному й тому самому місці, а випадкові сліди та шуми змінюються від кадру до кадру. Порівнюючи зображення, програми можуть зменшити вплив таких перешкод і зберегти деталі, які присутні в реальному небі.
У цьому проєкті використовували Astro Pixel Processor, DeepSkyStacker і PixInsight. Їхня роль не зводилася до натискання однієї кнопки «Photoshop»: калібрування, вирівнювання, складання та подальше коригування є окремими етапами роботи з даними. Наукова обробка має пояснювати, що саме змінено й навіщо.
Сліди літака та супутника належать до подій поблизу Землі, а не до M31. Космічний промінь також не є частиною далекої галактики, а несправний піксель — не нова зоря. Їх видалення з готового зображення не означає, що дослідники домальовують Андромеду. Це спосіб відокремити сигнал об’єкта від відомих перешкод у вимірюванні.
Андромеда розташована приблизно за 2,5 мільйона світлових років від нас. Світло, яке сьогодні потрапляє в телескоп, вирушило звідти задовго до появи сучасної людської цивілізації. Попри цю відстань, M31 є яскравою та великою галактикою, яку можна побачити на темному небі без телескопа як слабку туманну пляму.
Саме тому M31 добре показує різницю між сирими даними та завершеним астрономічним зображенням. У першому варіанті видно весь ланцюг спостереження разом із недоліками, а в другому — ту саму реальну галактику після контрольованого очищення й підсилення її структури. Обробка не замінює спостереження, а допомагає уважніше його прочитати.
Джерело: NASA Astronomy Picture of the Day, 27 вересня 2026 року. Оригінальна публікація: Andromeda before Photoshop. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-september-27-andromeda-before-photoshop/
Додаткове джерело: NASA Science — APOD: Andromeda Before and After Photoshop: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-september-27-andromeda-before-photoshop/
Зображення для TeoKosmos: офіційний NASA Science asset Andromeda Galaxy M31: https://science.nasa.gov/image-detail/m31-2/
Зображення: NASA, ESA, J. Dalcanton, B.F. Williams, L.C. Johnson (University of Washington), the PHAT team, and R. Gendler.
Омега Центавра: зоряне скупчення, що зберігає історію Чумацького Шляху
25 вересня 2026 року NASA Astronomy Picture of the Day показала кулясте зоряне скупчення Омега Центавра — NGC 5139. У ньому міститься близько 10 мільйонів зір, зібраних у просторі приблизно 150 світлових років завширшки.
Омега Центавра розташована приблизно за 15 000 світлових років від Землі. Це найбільше й найяскравіше з близько 200 відомих кулястих скупчень, пов’язаних із гало Чумацького Шляху.
На відміну від багатьох кулястих скупчень, Омега Центавра містить кілька зоряних популяцій різного віку та з різним хімічним складом. Саме тому астрономи припускають, що це може бути залишене ядро невеликої галактики, яка колись злилася з Чумацьким Шляхом.
Омега Центавра — не просто величезна група старих зір, а своєрідний архів минулого нашої Галактики. Її незвичайна внутрішня будова допомагає досліджувати, як формувалися зоряні системи та як Чумацький Шлях зростав завдяки давнім злиттям.
Кулясті скупчення — це дуже щільні сфери, де зорі утримуються спільною гравітацією. Близько 10 мільйонів світил в одному такому об’єкті означають, що відстані між зорями в його центральних областях значно менші, ніж у нашому околиці Галактики. Водночас самі зорі настільки далекі, що для спостерігача скупчення перетворюється на сяючу зернисту кулю.
Омега Центавра має ще одну важливу особливість. У більшості кулястих скупчень зорі приблизно одного віку й мають подібний набір хімічних елементів, адже формувалися майже одночасно з однієї хмари. В Омезі Центавра спостерігають кілька популяцій із різними віками та хімічним складом. Це означає, що її історія була складнішою за просте одноразове народження всіх зір.
Одна з провідних гіпотез пояснює таку різноманітність тим, що Омега Центавра є залишком ядра меншої галактики. Коли ця галактика взаємодіяла й зливалася з Чумацьким Шляхом, її зовнішні зорі та газ могли бути розсіяні, а щільне центральне ядро збереглося як окреме кулясте скупчення. Це не остаточно доведений сценарій, але він добре пояснює незвичайне поєднання властивостей об’єкта.
Довготривалі спостереження космічного телескопа Hubble також виявили ознаки масивної чорної діри поблизу центру Омеги Центавра. Астрономи вивчають рухи зір у найщільнішій центральній області: швидкості та траєкторії можуть показати, яка невидима маса впливає на них. Такі вимірювання складні, адже в центрі скупчення дуже багато зір, що проектуються майже в один напрямок на небі.
Якщо наявність чорної діри буде підтверджена точніше, Омега Центавра стане важливою ланкою між зоряними скупченнями та галактичними ядрами. Вона може допомогти зрозуміти, як чорні діри та щільні зоряні системи переживають галактичні злиття.
Офіційне зображення NASA Science для цього матеріалу походить із архіву Hubble. Воно показує Omega Centauri, або NGC 5139, як щільне поле зір у сузір’ї Центавра. Поєднання даних у різних фільтрах створює кольоровий вигляд, який допомагає розрізняти зорі та структуру скупчення.
Омега Центавра важлива не лише через кількість зір. Вона зберігає сліди подій, що відбувалися в околицях Чумацького Шляху мільярди років тому. Вивчаючи її зорі, астрономи можуть відновлювати історію давньої малої галактики, простежувати властивості гало нашої Галактики та перевіряти моделі її зростання.
Джерело: NASA Science / Astronomy Picture of the Day. Оригінальна публікація: Globular Star Cluster Omega Centauri. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-september-25-globular-star-cluster-omega-centauri/
Зображення: NASA, ESA, and the Hubble SM4 ERO Team. Офіційний NASA Science asset: https://science.nasa.gov/asset/hubble/omega-centauri/
23 вересня 2026 року NASA Astronomy Picture of the Day показала новий місячний кратер Макґетчин — слід удару космічного тіла, який вдалося виявити завдяки порівнянню знімків поверхні Місяця до та після події.
Кратер утворився між квітнем і травнем 2024 року, коли астероїд або комета розміром приблизно з горбатого кита врізалися в Місяць. Його поперечник сягає близько двох футбольних полів, а подібні удари такого масштабу очікуються приблизно раз на 132 роки.
Подальші теплові спостереження виявили навколо кратера велику холодну ділянку. Удар розпушив місячний реголіт, тому він гірше утримує тепло вночі. Новий APOD добре показує, як орбітальні дані допомагають вивчати зміни на поверхні Місяця.
23 вересня 2026 року NASA представила в Astronomy Picture of the Day новий місячний кратер Макґетчин, названий на честь науковця доби Apollo Тома Макґетчина. Кратер став видимим завдяки систематичним спостереженням апарата Lunar Reconnaissance Orbiter, який уже понад десять років фотографує поверхню Місяця з орбіти.
Команда LRO порівняла знімки однієї ділянки, зроблені до та після появи нової структури. У старішому наборі зображень поверхня виглядала звичайно, а на нових кадрах з’явилася яскрава область викинутого матеріалу, оточена темним ореолом. Сам кратер розташований у центрі цієї зони, а його розмір становить приблизно 728 футів, або близько двох футбольних полів.
Удар відбувся між 11 квітня та 22 травня 2024 року. За оцінкою NASA, тіло, яке врізалося в Місяць, могло мати розмір приблизно 10–20 метрів — зіставний із горбатим китом. Місяць не має атмосфери, яка могла б сповільнити такий об’єкт або зруйнувати його до зіткнення, тому космічні тіла досягають поверхні безпосередньо.
Макґетчин є не просто новою западиною на поверхні. Удар викинув реголіт — пухкий шар пилу, уламків і подрібненої породи, що вкриває Місяць. Частина цього матеріалу розлетілася навколо місця зіткнення, створивши помітний рисунок, який можна розпізнати на широких орбітальних картах.
Після відкриття кратера науковці використали також теплові дані приладу Diviner. Вони виявили навколо нього холодну ділянку шириною приблизно чотири милі. Вночі ця область приблизно на 16 градусів за Фаренгейтом холодніша за навколишню поверхню. Розпушений реголіт менш щільний і гірше утримує тепло, тому наслідки удару простягаються набагато далі за межі самого кратера.
Lunar Reconnaissance Orbiter регулярно спостерігає за Місяцем і допомагає знаходити зміни на його поверхні. За роки роботи команда ідентифікувала щонайменше тисячу нових ударних кратерів, а ще близько ста тисяч змін поверхні були позначені для подальшого аналізу. Більшість таких слідів дуже малі, але Макґетчин вирізнявся масштабом і чітким ореолом викинутого матеріалу.
Щоб знайти великі нові кратери, дослідники порівнюють глобальні карти Місяця, складені в різні роки. Програмне забезпечення підсвічує ділянки, які змінилися, але остаточну перевірку виконують фахівці: освітлення, тіні та кут огляду можуть створювати хибні сигнали. У випадку Макґетчина характерний світлий рисунок навколо темної області виявився справжнім слідом недавнього удару.
Це відкриття допомагає краще зрозуміти, як часто на Місяць падають великі космічні тіла та як вони змінюють не лише точку зіткнення, а й навколишній ґрунт. Місячна поверхня зберігає такі події набагато довше, ніж Земля, де вітер, вода та геологічні процеси поступово стирають сліди ударів.
Новий APOD показує Місяць як динамічний світ, хоча на перший погляд його поверхня здається незмінною. Завдяки довготривалим спостереженням LRO астрономи можуть порівнювати різні епохи, знаходити свіжі кратери й досліджувати, як ударна подія впливає на властивості реголіту. Макґетчин став рідкісним прикладом події, яку людство змогло зафіксувати майже в реальному геологічному часі.
Джерело: NASA Astronomy Picture of the Day, 23 вересня 2026 року. Оригінальна публікація: A New Lunar Crater: McGetchin. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-september-23-the-mcgetchin-crater/
Додаткове джерело: NASA Science — NASA’s Moon Orbiter Spots New, “Once-in-Century” Moon Crater: https://science.nasa.gov/solar-system/moon/nasas-moon-orbiter-spots-new-once-in-century-moon-crater/
Зображення: NASA/GSFC/Intuitive Machines.
Perseverance розкрив складну історію води на ранньому Марсі
NASA повідомила про нове дослідження ділянки Margin Unit на внутрішньому краї кратера Єзеро. Дані ровера Perseverance показали, що ці породи взаємодіяли з водою щонайменше тричі, тож це місце зберігає значно складнішу історію, ніж припускали за орбітальними спостереженнями.
Науковці очікували знайти переважно осадові породи, адже Margin Unit простягається вздовж берега давнього марсіанського озера. Натомість Perseverance побачив магматичну породу, яка повільно охолоджувалася глибоко під землею, а згодом була змінена водними процесами.
Перший виявлений епізод пов’язаний із підземними водами, багатими на вуглекислий газ: вони реагували з олівіном і залишили карбонатні жили в тріщинах порід. Другий контакт із водою, ймовірно, стався в період існування озера в Єзеро. У нижчих частинах ділянки команда також бачить більше кремнезему — важливу підказку про давню водну хімію.
Пізніше гаряча підземна вода утворила мінеральні жили з кальцієвим сульфатом і флюоритом. Флюорит зазвичай формується, коли нагріта вода циркулює крізь вулканічні породи, тому ця знахідка вказує на ще один, гідротермальний етап в історії місцевості.
Для такого аналізу Perseverance використав прилад SuperCam на щоглі ровера. Він дослідив понад 185 ділянок корінної породи: лазер створює крихітну плазму на відстані, а її спектр дозволяє визначати мінеральний склад мішені. Це допомогло команді відновити послідовність подій, хоча точний вік кожного з них ще невідомий.
Цей результат важливий для пошуків слідів давньої придатності Марса для життя. Карбонати й кремнезем можуть добре зберігати відомості про минулі середовища, а реакція води з олівіном на Землі здатна створювати хімічні джерела енергії для мікробів. Нове дослідження не є доказом життя, але уточнює, де й за яких умов його сліди могли б зберегтися. Оригінальна публікація NASA JPL: https://www.jpl.nasa.gov/news/nasa-discovery-reveals-complex-water-systems-on-early-mars/
Туманність Кокон: NASA показала зоряні ясла з пиловим хвостом майже на 100 світлових років
NASA Science 21 вересня представила новий широкий погляд на туманність Кокон — IC 5146, яскраву область формування зір у сузір’ї Лебедя. На зображенні компактна світла туманність поєднується з величезним темним пиловим комплексом і разом нагадує космічну комету.
Яскрава центральна частина Кокона простягається приблизно на 10 світлових років, тоді як темний пиловий хвіст тягнеться майже на 100 світлових років. Уся система розташована приблизно за 2 500 світлових років від Землі.
Найцікавіше приховане саме в темних ділянках. Пилові волокна закривають від нашого погляду молоді зорі, які ще формуються всередині хмари. Туманність Кокон є природною лабораторією, де можна спостерігати один із найважливіших процесів у Всесвіті — народження нових зір.
21 вересня 2026 року NASA Science представила в Astronomy Picture of the Day широкий погляд на один із найвиразніших регіонів народження зір у нашій Галактиці — туманність Кокон, відому в астрономічних каталогах як IC 5146.
Об’єкт розташований у сузір’ї Лебедя приблизно за 2 500 світлових років від Землі. На широкому зображенні Кокон виглядає особливо незвично: яскрава компактна туманність знаходиться на одному кінці довгого темного комплексу міжзоряного пилу. Через таку форму вся структура може нагадувати величезну космічну комету з яскравою головою та довгим хвостом.
Центральна яскрава частина туманності має приблизно 10 світлових років у поперечнику. Вона світиться завдяки поєднанню процесів випромінювання та відбиття світла. Газ у регіоні взаємодіє з випромінюванням молодих гарячих зір, а пил розсіює їхнє світло, створюючи складну структуру яскравих і темних ділянок.
Поблизу центру Кокона знаходиться яскрава зоря, яка, за поясненням NASA APOD, імовірно, є одним із головних джерел енергії для цієї області. Її потужне випромінювання також допомагає очищати навколишній простір, формуючи помітну порожнину в газі та пилу.
Але масштаб Кокона не обмежується його яскравою частиною. Від неї простягається довгий комплекс темного міжзоряного пилу, який на широкому полі сягає майже 100 світлових років. У видимому світлі ця область здається темною, оскільки щільний пил блокує світло зір, що знаходяться позаду або всередині хмари.
Саме ці темні волокна є особливо важливими для астрономів. За ними приховані молоді зорі, які ще перебувають на ранніх стадіях свого розвитку. Таким чином, те, що на фотографії здається порожньою темною областю, насправді може бути місцем активного народження нових світил.
NASA раніше досліджувала Кокон також за допомогою інфрачервоних спостережень місії WISE. В офіційних матеріалах NASA цей регіон описується як хмара газу й пилу, оточена темною хмарою Barnard 168. Інфрачервоне випромінювання дозволяє бачити крізь пил значно краще, ніж звичайне видиме світло, тому такі спостереження допомагають виявляти молоді зорі, приховані всередині туманності.
Саме поєднання різних довжин хвиль дає астрономам більш повне уявлення про те, що відбувається в IC 5146. У видимому світлі добре помітна драматична взаємодія світла й темного пилу, тоді як інфрачервоні телескопи можуть проникати глибше в холодні щільні області, де формуються зорі.
Нова APOD-публікація особливо добре показує не тільки сам Кокон, а й його космічне оточення. Поле зору охоплює понад два градуси неба, тому можна побачити всю довгу структуру туманності та пилових хмар як єдиний комплекс.
Зображення, представлене NASA Science 21 вересня, було отримане в липні з Долини Смерті в Каліфорнії. Темне нічне небо цього району дозволило зафіксувати слабкі структури навколо IC 5146 та протяжний пиловий хвіст.
Туманність Кокон нагадує, що зорі не виникають у порожньому просторі. Їхнє народження починається всередині холодних молекулярних хмар, де газ і пил поступово стискаються під дією гравітації. З часом у найщільніших областях формуються молоді зорі, які починають нагрівати, освітлювати та змінювати навколишнє середовище.
Саме цей процес ми бачимо в IC 5146: темний матеріал приховує молоді зорі, а вже сформовані яскраві світила поступово змінюють саму хмару, з якої народилися.
Широкий погляд на Кокон демонструє масштаб цього процесу. Яскрава область розміром у десяток світлових років є лише невеликою частиною системи, пов’язаної з майже стосвітловим пиловим хвостом.
Для астрономів такі регіони є природними лабораторіями, де можна вивчати, як холодний міжзоряний матеріал перетворюється на нові зорі. А для нас це ще одне нагадування про те, що навіть найтемніші ділянки космосу можуть приховувати активні процеси народження нових світів.
Джерело: NASA Science / Astronomy Picture of the Day. Оригінальна публікація: Cocoon Nebula Wide Field. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-september-21-cocoon-nebula-wide-field/
Додаткове джерело: NASA Science Photojournal — Cosmic Cocoon. NASA/JPL-Caltech/UCLA: https://science.nasa.gov/photojournal/cosmic-cocoon/
Зображення: NASA/JPL-Caltech/UCLA.
Новий Astronomy Picture of the Day NASA показує зодіакальне світло — слабку світлу смугу, відому як «фальшивий світанок», у темному нічному небі.
Знімок зробили перед початком астрономічних сутінків під час вересневої зоряної зустрічі в заповіднику темного неба Ханле в Ладакху, Індія, на висоті близько 4500 метрів.
У небі видно метеори; яскравий Юпітер розташований біля східного горизонту. Зодіакальна смуга веде до розсіяного скупчення M44 і жовтуватого Марса.
Дані NASA Juno вказують, що Марс може бути джерелом міжпланетного пилу, який розсіює сонячне світло і створює зодіакальне світло.
Джерело: NASA APOD, 19 вересня 2026 року. Зображення: Neelam and Ajay Talwar (TWAN). Читати оригінал: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-september-19-a-zodiacal-night/
XRISM зафіксував, як пульсар живиться зоряним вітром
Рентгенівська обсерваторія XRISM зафіксувала, як нейтронна зоря GX 301‑2 захоплює потік газу від блакитного надгіганта. Спостереження допомагають побачити, як саме виникають потужні рентгенівські спалахи.
У подвійній системі BP Crucis нейтронна зоря GX 301‑2 проходить крізь щільний потік газу, який постійно зривається з її зорі-компаньйона — блакитного надгіганта Wray 977. Спостереження японсько-американської місії XRISM дали змогу простежити рух цього газу безпосередньо поблизу пульсара.
За спектром заліза команда визначила, що плазма падає до нейтронної зорі зі швидкістю приблизно 540 000 км/год. Коли пульсар захоплює матерію, вона нагрівається й випромінює рентгенівські промені. Так виникають потужні спалахи.
Дані також вказують, що турбулентний диск газу навколо пульсара може руйнуватися, коли зоря заглиблюється у потік, а згодом формуватися знову — навіть обертаючись у протилежному напрямку. Результати дають астрономам нову можливість перевірити, як нейтронні зорі накопичують речовину від своїх масивних компаньйонів.
Джерело: NASA, 18 вересня 2026 року. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/missions/xrism/xrism-sees-pulsar-gathering-companions-wind/
Webb відкрив «скриню зі скарбами» в Туманності Кіля
Новий Astronomy Picture of the Day NASA показує фрагмент Туманності Кіля — області активного зореутворення приблизно за 7500 світлових років від Землі. Інфрачервоний телескоп James Webb зафіксував тут пиловий стовп, сформований міжзоряним газом і пилом. Через характерну форму його назвали «Скриньою зі скарбами».
Ця структура є кометною глобулою — ізольованою хмарою з щільною темною головою та довгим хвостом. Потужні зоряні вітри й випромінювання сусідніх зір, зокрема надзвичайно яскравої системи Ета Кіля, поступово руйнують хмару та ніби відкопують її верхівку, створюючи відкрите «віко» космічної скрині.
Усередині стовпа міститься компактне скупчення приблизно з 70 зір. Його вік оцінюють лише у 1,3 мільйона років, а серед молодих світил є масивна зоря приблизно у 19 разів важча за Сонце. Такі зорі швидко розвиваються, яскраво випромінюють і своєю енергією змінюють середовище, у якому можуть народжуватися нові світила.
Оригінальна публікація NASA вийшла 17 вересня 2026 року. Зображення: ESA/Webb, NASA & CSA, M. Reiter; подяка M. H. Özsaraç. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/image-article/apod-2026-september-17-a-treasure-chest-in-the-carina-nebula/
NASA опублікувала нове велике зображення області IC 348 — зоряного регіону приблизно за 1000 світлових років від Землі у сузір’ї Персея. Інфрачервоний телескоп James Webb показав холодні хмари газу й пилу, яскраве зоряне скупчення та тонкі потоки речовини, які викидають молоді зорі.
Спостерігаючи IC 348, дослідники знайшли коричневі карлики з масою лише близько двох Юпітерів. Це найменші відомі об’єкти такого типу й важливий виклик для моделей, які пояснюють, як формуються зорі та планети.
Панорама цінна не лише красою. Вона поєднує пилові структури, протозорі, струмені Herbig–Haro та слабкі далекі галактики в одному полі, допомагаючи вивчати, як гравітація перетворює молекулярну хмару на нові зоряні системи.
NASA опублікувала цей матеріал 16 вересня 2026 року, спираючись на спостереження Webb у 2024–2025 роках. Оригінальна публікація NASA: NASA’s Webb Reveals Dynamic Panorama of Star Formation. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/missions/webb/nasas-webb-reveals-dynamic-panorama-of-star-formation/
IC 348 лежить у сузір’ї Персея, де холодний молекулярний газ стискається під дією власної гравітації. У центрі зображення видно молоде скупчення, а зелено-жовті хмари окреслюють речовину, з якої можуть народжуватися нові світила. Інфрачервоне світло дає змогу дивитися крізь частину пилу й помічати тепле випромінювання молодих об’єктів, яке було б важче побачити в оптичному діапазоні.
Найменші зорі мають приблизно вісім відсотків маси Сонця. Об’єкти нижче цієї межі не можуть підтримувати звичайний синтез водню, тому їх називають коричневими карликами. Команда спочатку відібрала кандидатів за кольором і яскравістю NIRCam, а потім використала NIRSpec для спектроскопії та оцінки маси. Деякі нові карлики мають лише дві маси Юпітера — набагато менше, ніж передбачали моделі.
Один із найменших об’єктів також демонструє ознаки диска. Це не доводить, що навколо нього вже формуються планети, але підказує, що планетоподібні процеси можуть починатися біля об’єкта, який сам має масу, співмірну з планетою. Спектри також містять ознаку невідомого вуглеводню, яку раніше бачили лише в атмосферах найменших коричневих карликів.
У верхній частині панорами Webb розрізнив протозорі та Herbig–Haro об’єкти — світні ділянки, що виникають, коли вузькі струмені від молодих зір врізаються в навколишній газ і пил. Такі потоки показують, що народження зорі не є тихим стисканням хмари: зростаючий об’єкт обмінюється речовиною й енергією з усім середовищем.
Це спостереження є частиною програми 4866. Воно допомагає порівнювати популяції дуже малих об’єктів у різних зоряних регіонах і перевіряти теорії формування зір. Webb не перетворює кожну пляму на готову історію, але його чутливість і спектроскопія дають змогу відокремити молоді зорі, коричневі карлики, пил і далекі галактики. Саме тому IC 348 важлива: це не просто мальовнича хмара, а лабораторія, де можна перевірити межу між зорею та планетою.
Особливість інфрачервоного спостереження полягає не в тому, що воно просто робить знімок яскравішим. Різні довжини хвиль дають різну інформацію про пил, газ і температуру молодих об’єктів. NIRCam допомогла побачити кандидатів, а NIRSpec розклав їхнє світло на спектри. Саме спектр, а не лише колір точки, дозволяє перевіряти склад атмосфери та фізичні властивості коричневих карликів.
Панорама також нагадує, що зоряні ясла не є однорідними. В одній області можуть одночасно існувати щільні пилові нитки, гарячі зорі, протозорі з потоками та об’єкти, які ще не стали зорями. Вивчаючи їх разом, астрономи перевіряють, чи однакові правила працюють для великих зір, малих коричневих карликів і планетоподібних тіл. Це поступове зіставлення спостережень із моделями важливіше за одну сенсаційну цифру: воно уточнює картину того, як із хмари речовини виникає різноманіття космічних світів.
NASA збирає Dragonfly: літаючий зонд вирушить досліджувати Титан
NASA 2 вересня показала новий етап створення Dragonfly — незвичайного роторного апарата, який має літати над поверхнею Титана, найбільшого супутника Сатурна. У лабораторії Johns Hopkins Applied Physics Laboratory інженери вже встановили на льотний корпус електричну систему, що з’єднує комп’ютери, датчики, двигуни, наукові прилади та батарею апарата.
Одночасно офіційну назву отримав майбутній район посадки Dragonfly — Ahmakiq Undae. Це велике поле дюн поблизу кратера Selk, де в минулому після потужного удару могли одночасно існувати рідка вода та складні органічні речовини.
Запуск Dragonfly запланований на літо 2028 року, а прибуття до Титана — на кінець 2034-го. Після посадки апарат не залишатиметься на одному місці: він здійснюватиме польоти між різними ділянками та досліджуватиме середовище одного з найцікавіших світів Сонячної системи.
14 вересня 2026 року TeoKosmos розповідає про новий етап створення однієї з найамбітніших планетних місій NASA. 2 вересня агентство показало, як просувається складання Dragonfly — великого роботизованого роторного апарата, який у майбутньому має літати над поверхнею Титана, найбільшого супутника Сатурна.
Dragonfly створюють у Johns Hopkins Applied Physics Laboratory у штаті Меріленд. Один із важливих етапів складання команда завершила в липні, встановивши на льотний корпус електричний harness — систему кабелів, проводів і з’єднань, яку інженери фактично називають «нервовою системою» апарата. Через нього передаватимуться електроживлення та дані між бортовими комп’ютерами, приводами, датчиками, науковими приладами та батареєю Dragonfly.
За даними NASA, готовий до польоту harness містить приблизно 17 315 футів провідника, має 374 конектори та важить близько 100 фунтів. Усередині апарата буде батарея масою майже 300 фунтів. Через надзвичайний холод Титана ізольована конструкція повинна утримувати тепло від ядерного джерела енергії.
International Astronomical Union офіційно затвердила назву великого поля дюн, де Dragonfly має розпочати роботу: Ahmakiq Undae. Область має приблизно 810 кілометрів у діаметрі та розташована поблизу Selk Crater, діаметр якого становить близько 80 кілометрів. Відкладення, пов’язані з утворенням кратера, є одними з головних наукових цілей місії.
Наукові моделі вказують, що удар міг розплавити крижану поверхню Титана та створити тимчасовий резервуар рідкої води, який міг існувати сотні або навіть тисячі років. Там могли одночасно перебувати рідка вода та складні органічні речовини. Dragonfly досліджуватиме органічну хімію, умови придатності середовища та процеси, важливі для розуміння виникнення життя, а не безпосередньо шукатиме живі організми.
Місія не залишатиметься в одній точці: апарат здійснюватиме багато польотів між різними ділянками Титана. NASA планує запустити Dragonfly влітку 2028 року, а прибуття заплановане на кінець 2034-го. Основна наукова програма після посадки має тривати приблизно 3,3 року.
Титан має щільну атмосферу, багату органічну хімію та складні геологічні процеси. Поєднання цих особливостей робить його природною лабораторією для дослідження хімії, яка може допомогти зрозуміти ранні етапи розвитку придатних для життя середовищ.
Оригінальна публікація NASA: NASA’s Dragonfly Gets Wired Up While Titan Landing Area Is Named. Читати оригінал на NASA: https://science.nasa.gov/blogs/dragonfly/2026/09/02/nasas-dragonfly-gets-wired-up-while-titan-landing-area-is-named/
M83 — яскрава спіральна галактика, яка одразу привертає увагу виразними рукавами, темними пиловими смугами та рожевими ділянками зореутворення. Через форму її називають Південною Вертушкою. Для астрономів це не просто красивий об’єкт, а природна лабораторія еволюції галактик. У її світлі одночасно видно сліди старих зоряних поколінь, активність молодих масивних зір і залишки катастроф, які відбулися мільйони років тому. Так M83 допомагає простежити повний життєвий цикл речовини: від холодної міжзоряної хмари до зорі, наднової та нового збагаченого газу.
M83 розташована приблизно за п’ятнадцять мільйонів світлових років від Землі, у сузір’ї Гідри. Світло, яке ми бачимо, вирушило звідти задовго до появи сучасних людських цивілізацій. Поперечник галактики становить близько сорока тисяч світлових років — менше, ніж у Чумацького Шляху, але достатньо, щоб у ній сформувався складний диск зі спіральною структурою. З Землі M83 виглядає як тьмяна пляма, доступна телескопічним спостереженням. Космічний телескоп Hubble відкриває значно більше: окремі зорі, скупчення та деталі пилу, які зливаються в одну пляму для наземного спостерігача. Зображення в різних діапазонах доповнюють оптичний портрет гарячим газом, холодним пилом і рентгенівськими джерелами.
Спіральні рукави M83 не є твердими конструкціями. Це області підвищеної густини, крізь які проходять газ і пил у диску. Коли хмари стискаються, гравітація збирає речовину в зародки майбутніх зір. Найгарячіші молоді зорі випромінюють ультрафіолет, іонізують водень навколо себе та змушують його світитися червоним. Блакитні скупчення зазвичай вказують на молоде зоряне населення, тоді як жовтувате світло частіше походить від старших зір. Темні пилові смуги не просто приховують світло: у них зберігається матеріал для наступних зір і планет. Велика кількість червоних областей пояснює ще одне прізвисько M83 — Галактика тисячі рубінів, або Thousand-Ruby Galaxy.
У цих активних регіонах народжуються масивні зорі. Вони живуть коротше за Сонце, бо набагато швидше витрачають ядерне паливо, а їхнє випромінювання та зоряний вітер змінюють навколишні хмари. Наприкінці життя частина таких зір вибухає як наднова. Ударна хвиля стискає сусідній газ, а викинута речовина розносить важкі елементи, з яких пізніше можуть утворитися нові зорі, планети та складні молекули. Стиснуте ядро може перетворитися на нейтронну зорю або, за достатньої маси, на чорну діру. Тому M83 важлива як лабораторія зоряного циклу: тут можна порівнювати місця народження зір із місцями їхньої загибелі та досліджувати, як смерть одних світил запускає зміни в наступному поколінні.
Центральна область M83 додає до цієї історії ще один рівень. У ядрі зорі розташовані щільніше, газ рухається складніше, а компактні джерела випромінювання допомагають виявляти енергійні процеси. Рентгенівські спостереження показують гарячий газ і системи, де нейтронні зорі або чорні діри можуть перетягувати речовину від зорі-компаньйона. Під час падіння газ розігрівається до надзвичайних температур і випромінює рентгенівське світло. Оптичні дані показують зорі та пил, ультрафіолет виявляє молоді гарячі світила, інфрачервоні спостереження допомагають простежити пил, а рентгенівський діапазон відкриває компактні залишки й гарячі середовища. Лише поєднання цих даних дає фізичне пояснення вигляду галактики.
M83 важлива тому, що поєднує масштаб цілої галактики з деталями, доступними для окремих регіонів. Вона допомагає перевіряти, як газ стає зорями, як пил регулює цей процес, як наднові збагачують середовище та як енергія переміщується між рукавами й центром. Для Чумацького Шляху це особливо корисне порівняння: ми живемо всередині власної галактики й не можемо побачити її повну спіральну форму одним поглядом. M83 показує зовнішній приклад схожої системи, яку можна розглядати цілком і водночас вивчати по частинах. Її світло нагадує, що галактика — не застигла колекція зір, а динамічна система обміну речовиною та енергією. У Південній Вертушці минуле, теперішнє й майбутнє зоряних світів зібрані в одному космічному портреті. Усе, що ми бачимо на знімку, є частиною великої взаємопов’язаної історії. У цьому сенсі M83 є своєрідним атласом зоряної екології. Вона показує, що галактичний диск працює як пов’язана система, де події в одній області можуть змінювати умови в іншій. Випромінювання молодих зір нагріває газ, вибухи наднових перемішують його, а гравітація знову збирає частину речовини в хмари. Пил впливає на те, яке світло доходить до нас, тому астрономи мають враховувати не лише яскравість, а й те, що приховано за темними смугами. Саме завдяки поєднанню Hubble з іншими обсерваторіями можна розрізнити ці ефекти. Такі дослідження показують послідовність переходів, які відбуваються протягом мільйонів років. Космічна краса M83 виникає з реальних фізичних процесів — руху газу, поглинання світла пилом, народження зір і перерозподілу елементів після їхньої смерті. Цей приклад також вчить читати астрономічні зображення уважніше. Колір на них не є фотографією у звичайному побутовому сенсі: він часто кодує випромінювання певних діапазонів або підкреслює різницю між зорями, газом і пилом. Тому наукова цінність знімка полягає не тільки в його красі, а й у можливості пов’язати кожну деталь із фізичним процесом. Для дослідників важливі повторні вимірювання, порівняння приладів і перевірка незалежними спостереженнями. Для читача M83 дає просту, але глибоку перспективу: галактики змінюються, хоча людське життя надто коротке, щоб побачити ці зміни безпосередньо. Ми відновлюємо їх за світлом, спектрами та слідами минулих подій. Саме так далека спіральна галактика стає зрозумілою історією про час, речовину й умови, за яких у Всесвіті з’являються нові світи. Це важливо і для майбутніх спостережень. Нові телескопи зможуть розділяти слабші джерела, точніше вимірювати спектри та стежити за змінами окремих скупчень. Кожне таке вимірювання уточнює картину того, як галактичні диски підтримують рівновагу між народженням і смертю зір. M83 залишається зручним орієнтиром, бо її можна досліджувати одночасно як цілісний об’єкт і як набір різних фізичних середовищ. Саме в цьому поєднанні масштабу й деталей полягає її особлива роль у сучасній астрономії.
Parker Solar Probe знову пройшов рекордно близько до Сонця
Космічний апарат NASA Parker Solar Probe успішно завершив 29-те близьке проходження біля Сонця. Максимальне зближення відбулося 4 вересня 2026 року: зонд наблизився приблизно на 3,8 мільйона миль, або 6,1 мільйона кілометрів, до сонячної поверхні й розігнався до 430 000 миль на годину — близько 692 000 км/год. Так він знову повторив власні рекорди швидкості та мінімальної відстані, встановлені під час проходження 24 грудня 2024 року.
Протягом дев’яти днів навколо моменту найбільшого зближення Parker працював автономно, оскільки його траєкторія обмежувала зв’язок із Землею. 7 вересня апарат передав короткий сигнальний тон, який підтвердив, що всі системи працюють нормально. За одну добу він пролетів і дослідив ділянку, що відповідає майже 40% окружності Сонця. Сам період наукових спостережень тривав від 30 серпня до 9 вересня.
Цього разу камера зонда була спрямована на структури й активність поблизу північного полюса Сонця. Водночас усі чотири комплекси наукових приладів збирали дані безпосередньо всередині корони — зовнішньої атмосфери нашої зорі. Детальна телеметрія має почати надходити 11 вересня, а передавання наукових даних заплановане на період від 13 до 27 вересня. Лише після отримання та калібрування цих записів дослідники зможуть повністю оцінити побачене.
Parker вивчає сонячний вітер, корональні викиди маси та наслідки спалахів. Ці явища формують космічну погоду, яка може впливати на супутники, зв’язок, авіацію, електромережі та безпеку астронавтів. Спостереження настільки близько до Сонця дають змогу вимірювати частинки й магнітні поля ще до того, як вони істотно зміняться на шляху крізь Сонячну систему. Це допомагає перевіряти моделі корони та покращувати майбутні прогнози небезпечних подій.
Місія стартувала в серпні 2018 року, коли Сонце перебувало поблизу мінімуму свого приблизно 11-річного циклу активності. Відтоді 29 зближень дозволили зонду простежити, як корона переходила від відносно спокійного стану до періоду сонячного максимуму, оголошеного у 2024 році. Така довга послідовність вимірювань особливо цінна: вона показує не один епізод, а зміни нашої зорі протягом значної частини циклу.
Parker залишатиметься на нинішній орбіті й продовжить спостереження під час поступового спаду сонячної активності. Після огляду NASA Senior Review 2026 року місію продовжили до 2029 року. Зонд створений у межах програми NASA Living With a Star; місією керує Центр космічних польотів імені Годдарда, а Лабораторія прикладної фізики Університету Джонса Гопкінса спроєктувала, побудувала й експлуатує апарат.
Chandra відкрив загадковий клас рентгенівських об’єктів
Рентгенівська обсерваторія NASA Chandra допомогла астрономам виявити новий клас космічних об’єктів, які випромінюють незвично м’яке, низькоенергетичне рентгенівське світло, але водночас можуть бути потужними джерелами ультрафіолету. Дослідники назвали їх hypersoft X-ray sources — «гіперм’якими рентгенівськими джерелами». Вони поводяться не так, як жодна відома раніше група об’єктів, і можуть допомогти відповісти одразу на два давні питання астрофізики.
Команда на чолі з Мустафою Мухібуллою з Університету Алабами шукала такі джерела у відкритому архіві Chandra. Об’єкти з’являлися на знімках у найнижчому діапазоні рентгенівських енергій, але зникали під час перегляду зображень у вищих енергіях. Це означає, що їхній спектр незвично сильно зміщений у бік м’якого рентгенівського випромінювання. Оскільки низькоенергетичні рентгенівські промені межують з енергійним ультрафіолетом в електромагнітному спектрі, науковці зробили висновок, що джерела можуть випромінювати багато ультрафіолету.
У шести галактиках дослідники знайшли загалом 84 такі об’єкти. Серед них — спіральні галактики M31, тобто Андромеда, і M101, відома як галактика Вертушка, а також чотири еліптичні галактики. Джерела трапляються і в областях активного зореутворення, і там, де переважають старі зорі. На зображенні M101 сім із них позначено колами. Композит поєднує рентгенівські дані Chandra, показані фіолетовим, з оптичним зображенням Hubble у червоному, зеленому та синьому кольорах.
Що саме створює це випромінювання, поки не встановлено. Найімовірніше, йдеться про подвійні системи, у яких чорна діра, нейтронна зоря або білий карлик перетягує речовину від зорі-компаньйона. Газ нагрівається й утворює рентгенівське випромінювання перед тим, як упасти на білий карлик чи нейтронну зорю або зникнути за горизонтом подій чорної діри. Подібні системи астрономи спостерігали й раніше, але настільки яскравого ультрафіолету разом із таким низькоенергетичним рентгенівським світлом не бачили.
Відкриття важливе через можливий зв’язок із надновими типу Ia. Деякі системи з білими карликами, які накопичують матеріал від компаньйона, зрештою можуть вибухнути. Наднові типу Ia використовують як інструмент для вимірювання розширення Всесвіту; саме вони відіграли ключову роль у відкритті прискореного розширення. Якщо вдасться розпізнавати майбутні вибухи ще до спалаху, це допоможе зрозуміти, що саме запускає такі наднові.
Є й друге питання: що позбавляє електронів газ між зорями в деяких галактиках. Гарячі масивні зорі роблять свій внесок, але не пояснюють усю картину. Потужне ультрафіолетове випромінювання hypersoft-джерел може бути важливою частиною відповіді. Раніше ці об’єкти залишалися майже невидимими: слабкі низькоенергетичні рентгенівські промені потребують довгих спостережень, а ультрафіолет поглинають водень і гелій між зорями. Подальший аналіз архіву Chandra та нові спостереження мають показати, які саме системи стоять за цим новим класом космічних джерел.
XZ Андромеди «підморгує»: NASA показала затемнення подвійної зорі
У новому Astronomy Picture of the Day NASA показало XZ Andromedae — не одну зорю, а затемнювану подвійну систему типу Алголя. Її орбіта майже повернена ребром до Землі. Коли холодніша зоря проходить перед гарячішою та яскравішою, сумарне світло системи слабшає; коли вона відходить убік, яскравість знову зростає. Саме цей ритм на графіку яскравості й створює враження, ніби зоря «підморгує».
Такі зміни вимірюють за світловою кривою — записом яскравості об’єкта з часом. У матеріалі NASA показано, як порівняння яскравості XZ Андромеди з іншими зорями на кадрі допомагає відокремити реальний сигнал системи від більшості змін, пов’язаних із приладом та атмосферою Землі. Аналіз кількох світлових кривих також свідчить, що навколо пари можуть обертатися ще дві зорі.
Метод важливий не лише для подвійних систем. Та сама фотометрія дає змогу шукати затемнення екзопланет, вивчати акрецію біля чорних дір, вибухи наднових та інші об’єкти, яскравість яких змінюється з часом. Для астрономів такі «підморгування» — це точні вимірювання геометрії орбіт і властивостей далеких світил.
NASA прискорює технології для майбутньої бази на Місяці
NASA оголосила новий конкурс пропозицій NextSTEP-3, покликаний прискорити розроблення технологій для тривалої присутності людей біля південного полюса Місяця. У центрі уваги — інфраструктура, здатна працювати у вакуумі, місячному пилу, за різких перепадів температури та довгих темних періодів. NASA шукає рішення для вертикальних сонячних масивів зі зберіганням енергії, видобування кисню з реголіту, радіоізотопних генераторів Стірлінга, виробництва матеріалів безпосередньо в космосі та нових наноматеріалів. Кисень із місячної породи може стати ресурсом для дихання й палива, а місцеве виробництво зменшить залежність експедицій від постачання із Землі. Кожен кілограм, який не потрібно доставляти, робить майбутню місячну місію гнучкішою та надійнішою. Офіційне оголошення опубліковано 8 вересня 2026 року.
Hubble і Webb знайшли крихітні світи, що «пам’ятають» народження Сонячної системи
NASA вперше об’єднала спостереження Hubble у видимому світлі та Webb в інфрачервоному, щоб дослідити 27 нововиявлених транснептунових об’єктів — малих крижаних тіл за орбітою Нептуна. Найменший із них має близько 5 кілометрів у діаметрі, а деякі є найтьмянішими об’єктами такого типу, які вдалося побачити безпосередньо.
Ці далекі тіла — своєрідні уламки ранньої Сонячної системи. Вони сформувалися понад 4,5 мільярда років тому в холодній зовнішній частині протопланетного диска, де зберігалися лід, пил і кам’янистий матеріал. Оскільки транснептунові об’єкти майже не нагріваються Сонцем, їхні поверхні можуть містити підказки про умови, у яких починалося формування планет.
Дослідники очікували, що численні зіткнення мали змінити поверхні малих тіл, однак їхні кольори виявилися подібними до кольорів більших родичів. Це означає, що вони могли зберегти первісний склад і своєрідну «пам’ять» про місце та умови формування. Для астрономів це важливо: колір і відбивна здатність поверхні допомагають порівнювати різні родини тіл і відновлювати історію їхнього руху.
Webb також виявив менше малих транснептунових об’єктів, ніж передбачають деякі моделі утворення планет. Результат дає нові підказки про те, як пил і камінці раннього протопланетного диска збиралися в планетезималі — будівельні блоки планет. Спільна робота двох телескопів показує, що навіть дуже маленькі й далекі світи можна досліджувати як архіви минулого Сонячної системи.
Hubble: десятикутник навколо південного полюса Сатурна
Нові спостереження космічного телескопа Hubble показали навколо південного полюса Сатурна десятисторонню хмарну структуру. Це перший великий регулярний багатокутний струменевий візерунок, який вдалося побачити в південній півкулі планети. На відміну від твердого геометричного об’єкта, десятикутник утворюється в рухливій атмосфері й постійно змінюється.
Його межі, ймовірно, виникають через хвилі на межі швидких і повільніших атмосферних потоків. Газ на різних широтах Сатурна рухається з різною швидкістю, а взаємодія цих потоків створює довгі хвилі та завихрення. Коли вони замикаються навколо полюса, спостерігач бачить структуру, схожу на десятикутник. Подібний принцип відомий за знаменитим шестикутником біля північного полюса Сатурна, але південний візерунок має іншу форму й перебуває в іншій атмосферній обстановці.
Hubble спостерігав цю область упродовж кількох років, тому науковці змогли простежити, як полярна структура розвивається з часом. Такі довгі серії спостережень важливі для планетології: один кадр показує форму хмар, а повторні вимірювання допомагають зрозуміти швидкість вітрів, стійкість струменів і перенесення енергії в атмосфері.
Десятикутник нагадує, що атмосфери планет-гігантів — це складні динамічні системи. У них немає твердої поверхні, на якій могла б бути намальована фігура: форма виникає з руху газу, температурних відмінностей і обертання планети. Спостереження Hubble дають змогу перевіряти моделі таких процесів і краще порівнювати атмосферу Сатурна з атмосферами інших планет.
Туманність Пелікан: зоряне світло прокладає шлях крізь газ і пил
Сьогоднішній знімок NASA Astronomy Picture of the Day показує IC 5070 — Туманність Пелікан у сузір’ї Лебедя. Її силует відокремлений від сусідньої Туманності Північна Америка темною молекулярною хмарою, наповненою холодним пилом. Саме пил формує знайомий «пташиний» контур і водночас приховує частину процесів усередині туманності.
Туманність Пелікан — не просто ефектна пляма на небі, а активна зоряна фабрика. Молоді енергійні зорі випромінюють ультрафіолет, який поступово перетворює холодний газ на гарячий. На межі між цими середовищами виникає іонізаційний фронт — своєрідна хвиля, що повільно просувається крізь хмару. На зображенні він помітний як яскрава помаранчева ділянка у верхній правій частині. Щільні «щупальця» пилу залишаються холоднішими й довше чинять опір цьому випромінюванню.
Для сьогоднішнього кадру з Юти знадобилося 25 годин експозиції. Така тривала зйомка дає змогу побачити тонкі волокна пилу та різні шари газу, які майже неможливо розрізнити на короткому знімку. Астрономи вивчають IC 5070, щоб краще зрозуміти, як народження масивних зір змінює навколишню хмару і запускає нові етапи зореутворення. У космічних масштабах туманність теж не є незмінною: через мільйони років її газ, пил і зорі перемістяться, а нинішній образ Пелікана може стати невпізнаваним.
Ця історія важлива ще й тому, що показує зорі не як окремі світні точки, а як силу, що перебудовує цілу екосистему. Випромінювання молодих зір нагріває, стискає і розсіює газ, а отже впливає на те, де зможуть з’явитися наступні зоряні покоління. Спостерігаючи такі області в різних стадіях, науковці складають загальну картину еволюції галактик і походження матеріалу, з якого згодом формуються планети.
Апарат для підтримки Swift продовжує технологічні випробування
NASA повідомило про маневри й перевірки можливостей роботизованого апарата LINK. Випробування допомагають відпрацьовувати зближення та операції обслуговування супутників на орбіті. Обсерваторія Swift тим часом продовжує наукові спостереження двома інструментами.
Sentinel-5P показує ранні ознаки зміни викидів у Європі
Дослідники використали вимірювання діоксиду азоту з супутника Copernicus Sentinel-5P для спостереження за слідами використання викопного палива. Це приклад того, як космічні дані допомагають вивчати процеси на Землі.
Спільна місія ESA та JAXA перейшла до складної фази прибуття до Меркурія після восьмирічної подорожі. Її два наукові орбітери готуються до роботи біля найменшої планети Сонячної системи.
Hubble помітив десятикутну хвилю біля південного полюса Сатурна
Нові спостереження Hubble показали в атмосфері Сатурна велику хвильову структуру з десятьма сторонами. NASA називає це першим регулярним багатокутним струменевим візерунком такого масштабу в південній півкулі планети.